Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

заворожує, її хочеться вдихати й везти додому, як старовинну акварель, куплену на одному з тих недільних блошиних ярмарків на кордоні Іспанії й Франції.

«Так, ану давай швидко закопаємо цю хрєнь під он тою сосною і дуємо звідси!»

Ага. Це я сказала. Бо на годиннику вже було не рано, скоріш за все, вхід до замку був лімітований часом. До того ж у музеях плаценти закопувати зовсім якось тупо.

Оглянули дві-три сосни. Там гімном тхне, там, здається, нас камера спостереження засіче – ну і взагалі некошерно якось біля парковки ховати дорогу серцю річ. Зітхнули й вирішили спробувати щастя таки в самому замку.

– Тільки врахуйте, ми працюємо лише до восьмої вечора… – кажуть нам на вході.

– Так-так, ми встигнемо! – чесно, по-українськи, обіцяю я і сама в це вірю.

– Та й можете собі лишитися, – позіхнула касирка, – просто після восьмої охорона йде додому.

Яху-у-у!!! А нам чого ще треба?!

Буря і справді всіх розігнала з Перапертузи. Крім нас двох і привітного охоронця (видно, вже смакував наперед вечір із друзями й футбольчиком), було максимум троє-четверо любителів дощової історії. І всі вони розосередилися по території фортеці з її внутрішніми й зовнішніми мурами, казематами, церквою та купою інших напівзруйнованих приміщень і переходів. Просто по центру внутрішнього двору росло собі дерево. Старе таке, розлоге. З мене кепський ботан, але я напровсяк його сфоткала, аби спитати потім вчителя біології, під чим ми собаку зарили.

«Давай!» Ми перезирнулися й, оглядаючись, покралися до дерева.

Тут, звідки не візьмися, вигулькнув охоронець. Вирішив зовсім вчасно поцікавитися, як себе почуває наше немовля у слінгу під дощовиком, звідки ми приїхали і котра година. Я терпляче з ним говорила, проклинаючи факультет французької мови за те, що дав мені це таємне знання – була би я русо турісто, котрий на жодній мові, крім вєлікого й могучого, не спілкується, наш бравий охоронець хутко би втратив інтерес.

Восьмої ще не було, довелося вшитися з місця запланованого злочину і далі блукати Перапертузою, роздивляючись панорами дальніх далів з її височенних стін. І все воно якось і гарно наче, і якось надумано, штучно, кривилася я. Придумала собі якусь історію для галочки… Чи правильне місце? Чи добрий час? Звісно ж, ця напівсфера, що колись слугувала куполом фортечної церкви, і цей кам’яний престол – просто картинні. Але чи належимо цьому контекстові ми з цим немовлям, названим одночасно за іменем священної гори індуїстів і буддистів і середньовічної католицької святої? Скажи мені, га, Кайлаш Хільдегардіс? Ну або ти, Боже, дай хоч якийсь знак, будь нормальним пацаном.

І тут з велетенського вікна давньої церкви я побачила просту собі веселку. Точнісінько над тим нашим деревом посеред двору.

Я не буду розповідати вам про мої дуже інтимні відчуття від доторку Трансцендентного. Я ліпше скажу вам, що копати кам’янистий піренейський ґрунт м’якою пластиковою лопаткою дуже і дуже незручно. Навряд чи це ще коли-небудь доведеться робити американському татові моїх дітей, але цю пригоду він точно запам’ятає. Ну а Кая матиме прекрасну легенду про час свого народження, коли виросте.

Наостанок я ще символічно обмила нашу крихітку дощовою водою, що назбиралася в кам’яному жертовнику. Символічне катарське хрещення ще нікому не завадило. І хай простять мені катари мою self-made єресь.

І. Індія (вік мандрівників – 1,5 і 2,5 роки)

Я, до подруги, задумливо:

– Тре’ би до Нового року все шмаття пороздавати… Бідним там.

Подруга, з жахом:

– Карпа! Бачила я твоє шмаття в шафі! Бідні таке пиздувате носити не будуть!!!

Ех. І це ще притому, що я давним-давно пороздавала весь свій хіпі-одяг, куплений за всі часи у Індії й Непалі: у Києві навіть у шафі він виглядає надто недолуго.

Десь через тиждень після повернення з нашої епічної поїздки до Індії подзвонив мені знайомий і розказав, як мило він за 600 доларів злітав на Шрі-Ланку. В ці шістсот йому влізли готель, переліт і дворазове харчування. Спершу моя доморощена українська жаба спробувала сказати «ква», а потім я собі вирішила, що хоч і потринькала на свою Індію в енні рази більше (ну бо який ще ідіот купує квитки за три дні?), а все ж поставила галочку навпроти слова «Ќерала». Цей індійський штат давно був у моєму списку місць, котрі хочеться відвідати до того, як інкарнуюся в гірську козу чи, не дай Бог, циркового тюленя.

Мій американський чоловік з нами летіти одразу відмовився. Видно, ліпше за мене, романтичну, уявляв, чим то всьо пахне. Тож я, спрацьована телевізійна Горпина, зібравши в кулак зароблені влітку-восени гроші, силу волі й віру в краще, почала-таки шукати компаньйона. Як і де? Через соцмережу, звісно. Були сякі-такі бажаючі скласти мені компанію, але тих, кого я знала особисто, розглядала в першу чергу. Єдина знайома кандидатка і перемогла, бо не злякалася, озброївшись власною семирічною донькою, відправитися з нами в цей паназійський похід.

Тут нормальні люди все роблять з головою – за півроку купують квитки, за місяць ідуть по візи… В нас же квитки купилися з виряченими очима за три дні до вильоту, відтак одразу ж побіглося за візами. І тут (радійте, шукачі візової справедливості!) нам в індійському посольстві сказали таке: «Ваші візи, жіночки, готові будуть завтра. А діти у вас – американці. Так що мінімум тиждень все буде вирішуватися. Може, й більше. А-а, ну і з вас по сорок доларів, а з кожної дитини по сімдесят».

Якби в мене на голові було розкішне волосся, а не три пиндики, воно би спершу стало дибки, а потім би я його на собі рвала. А так то просто включився режим центрифуги, і я миттю напружила всіх – від дівчат, що колись працювали в індійському посольстві і знайомі зі мною були через організацію мітингу з захисту тварин, до тьоті Каті, що в посольстві наливала чай і знала, в якій годині приходить Андрій, друг знайомої моєї знайомої, котрий має вблагати консула зглянутися над нашими дітьми й не підозрювати їх у світовому тероризмі.

Настя, моя компаньйонка, залишалася при цьому спокійною. Правда, в пориві віддати посольству все і по-чесному, увіпхала індійському клерку навіть свій податковий звіт і оригінал свідоцтва про народження. Довелося потім все те шукати і виривати з м’ясом із конторських підшивочок з паперами… Хазяйновиті індуси – всьо їм пригодиться, бач.

Коротше, за допомогою карми і добрих людей все нарулилося. Викинувши на смітник істерики кілограма з півтора нервових клітин, я таки тримала